Коли мовчиш, щоб не кричати, і кричиш від болі, щоб не мовчати.
Коли смієшся, щоб не плакати, і плачеш, щоб не сміятись.
Коли любиш, щоб не ненавидіти, і ненавидиш, щоб не любити.
Коли робиш те, чого не вимагають, і забиваєш на життєвонеобхідне.
Коли падаєш, щоб не стати на ноги, і піднімаєшся, щоб більше не впасти.
Коли йдеш, щоб не повернутися, і повертаєшся, щоб більше нікуди не йти.
Коли губишся невідомо-де, щоб не знайтися, і знаходишся, щоб більше не загубитися.
Коли йдеш вперед, щоб не тікати, і тікаєш, щоб не стати переможцем.
Коли вдягаєш навушники, щоб не чути світу, і знімаєш їх, щоб не чути себе.
Коли одягаєш сонячні окуляри не від сонця, а щоб відбивати бруд повсякденності.
Коли малюєш нігті в зелений, щоб не помічали білого аркуша душі.
Коли хочеш піти, а треба залишитись, і залишаєшся, коли маєш йти.
Коли злітаєш у небо, щоб більше ніколи не повернутись на землю.
Коли збираєш мудрість і роздаєш бідним, але не приймаєш подарунків від багатих.
Коли аквареллю заливаєш полиці життя, щоб веселіше жилося.
Коли впадаєш у глибоку депресію, і коли малюєш посмішку на обличчі.
Коли помираєш, щоб не жити, і живеш, щоб не померти.
Коли божеволієш, щоб не збожеволіти ще більше.
Коли заплутуєш, щоб не заплутатись самому.
Коли раниш, щоб не бути раненим.
Коли кажеш «вибач», щоб не бути вибаченим.
Коли невідоме не страшить так, як відоме і протерте до дірок від буденності.
Коли спиваєшся до втрати свідомості, щоб не бачити, хоча б на мить, жорстокості світу.
Коли смієшся крізь зуби і ковтаєш слова, перемішуючи їх зі сльозами болі і безпорадності.
Коли падаєш і розбиваєшся на мільйони дрібних скалок.
Коли розтікаєшся по віконній шибці холодними каплями дощу.
Коли згоряєш, а вітер розносить тугу попелом по світу.
Коли рвешся на шматки, щоб більше ніколи не бути цілісним.
Коли ножицями розкроюєш душу, щоб подарувати її іншим.
Коли немає куди більше йти — будуєш нове з першого-ліпшого матеріалу.
Щоб не стати живим трупом у душі...
P.S. Це якось мала написати твір по Достоєвському «Злочин і кара», а вийшло щось таке...(трохи люблю писати, але це тільки якось собі більше — чомусь завжди виходить як вирвані сторінки з щоденника...)
P.P.S.Читаю М.Коцюбинського «Тіні забутих предків»...і дихаю полонинами — мушу обов`язково поїхати влітку в гори...
P.P.P.S.Наспрівді ми всі дихаємо одинаково, живемо одинаково, робимо одні і ті ж помилки, хоча перед тим звинувачували когось іншого ними...ось такі собі чудіки... А ще забуваємо власні мрії і живемо чужими...ілюзією життя... Губимось десь, а потім не можемо знайтися і звинувачуємо всіх, крім себе, тим самим завдаючи болю собі та іншим...
Немає коментарів:
Дописати коментар