понеділок, 17 серпня 2009 р.

Поезія









автор: пл. розв. Оля-Роксоляна Славич, Скорпени


Мені ти віриш? Я не вірю.
Для мене втратило це сенс.
Бо зрадиш раз, то зрадиш вдруге,
Собі не даш останній шанс.

Та ти пробачиш, знову, знову.
Бажання лиш одне твоє,
Щоб бути поруч. Я ж не можу,
Бо я втечу, серце засне.

Хоча чому засне? Заснуло.
Як було це уже колись.
І кожен раз безмежне коло
Повтрень вічних. Хоч всміхнись.

Невперше ріжуть очі сльози
Не вдруге я втікаю знов.
Здавалось би зустріну долю,
Здається ось: Вона! Любов!

Та ні, пройдуть оці хвилини
І протече моя любов.
До нових берегів полине,
Чекати, щоб вскипіла кров.

І знов цей шарм, це божевілля.
Ця мрія, пісня, дикий шал.
Але ця зустріч неодмінна,
Хоч і розлука - не печаль.

А справді жаль, я мов пустеля,
Що забирає все до дна.
Чи як пожежа, я безжальна
Спалю: здими, згори до тла.

А що найгірше, я ж невинна.
Ніколи це не моя ціль.
Я забираю лиш кохання.
Натомість всім дарую біль.

Чому, чому не йдеш від мене?
Тебе я не тримаю, йди.
Тікай від мене. Я страждання.
Безмежна біль від самоти.

Але воно моє, не твоє.
Мені призначене. В душі,
Хоч знаєш це, та відкидаєш
Свої ти сумніви чуткі.

Самотність - це для мене спокій.
Для тебе гірш як тонкий ніж.
А це ж одвічні рани серця
Чому ж кричиш: "Мене бий , ріж!"

Я не жорстка, я не підступна.
Бажаю щастя лиш тобі.
Собі? Це мрія нездійсненна
Рай - це відлуння, крик душі.



Читати далі...


Немає коментарів:

Дописати коментар