вітер

автор: Мартуся Пецюх

Легесенький осінній вітер ніжно заплітався у її русяве волосся. Дівчина верталась додому, а думки її літали в осінньому лісі :» Так все просто і ніжно, коли дивишся на світ через одне око, « -- думала дівчина і закохано усміхалась людям навколо. Дорога простягалась повз дитячий будинок , думки раптово поміняли русло. « О, знову повертатись, проходячи під вікнами будинку для сиріт, а потім переживаючи, чи не проклинають вони тебе, чи не дивляться скоса на тебе, бо ти…» Це було боляче і неприємно йти цією дорогою, тому вона завжди гордо задирала голову і бігла - бігла, геть, туди, де не будуть світитись відчаєм ці вікна, а стіни – неспокоєм і болем.
Ще трішки залишилось до рятівного рогу сирітського будинку, та раптом почувся тихий дитячий голос:» Дівчино, ви така гарна! Ви напевно ангел, хоча я знаю!Ви моя мама!» Вона швидко обернулась і вся її гордість вмить спала з обличчя, перед нею стояла маленька дівчинка років восьми з білявим довгим волоссям, яке було недбало заплетене. Дівчинка мала чорнені гарні очиська і дуже бліде обличчя. Та очі, оті чорнені очі, вони так сильно не вписувались в контекст її за маленької та засмальцьованої сукенки, вони світились розумом і водночас цілком дорослою тугою. Тугою, яка пройшла повз душу. « Мені казали, там, що моя мама – ангел, вона залишила мене тут, але обов’язково повернеться, коли випросить дозволу в Бога. Але ти певно не моя мама, бо вона б одразу впізнала б мене, правда?» Їй забракло повітря:» Господи, вона така маленька. Господи, що я маю їй сказати…» «Ти звідки?» « А ти не знаєш? Я звідти», - вона показала своїм пальчиком в сторону сирітського будинку. » Знаєш, ти права, я не твоя мама, я просто ангел. Ледь тебе не проґавила, добре, що ти мене побачила, бо маю тобі дещо передати,»- дівчина хитро усміхнулась, картаючи себе за обман.» Ой, певно це щось цікаве?» « Звісно цікаве. Я бачила твою маму…» « Маму!»- цей викрик пройняв її серце. « Так, маму. Вона просила передати, що тобі буде складно. Тобі буде важко, так сказала вона, бо не може тебе забрати разом із собою зараз. ЇЇ не відпускають, вона потрібна там. Вона казала, щоб ти пам’ятала її і завжди була терплячою і сильною.» Вона тихо перервала цю промову:» Я знаю, я пам’ятаю про неї, хай не хвилюється, але мені так її бракую, важко без неї..»
З будинку вибігла жінка середнього віку з криком:» Куди ділась та нахабна дитина?! Ніколи немає з нею спокою. Де ти ходиш?,-« підбігла до дівчинки і знову закричала:» Я ж казала тобі тисячу разів не говори з чужими людьми!» « Це не людина - це ангел!» « Ага, ангел. Примари, а не ангели!» Вона забрала дитину і віднесла до того холодного будинку. Будинку без любові та розуміння.
Дівчина йшла додому і плакала. Бо тепер розуміла, що втікала від тих дітей і не втекла. Тепер не зможе бути ангелом, бо вона – людина. А дівчинка? А дівчинки , можливо, більше не стане..